Як говорити про цивільних, яких забрала війна? Хто має вирішувати, як їх пам’ятати? І чи варто починати цю розмову зараз, коли війна ще триває?
Протягом проєкту «Гідність і пам’ять: визнання цивільних жертв війни» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» ми шукали відповіді на ці питання разом із громадами. Для цього команда Інституту миру і порозуміння використала те, з чим працює багато років — діалог.
10 вересня ми презентували результати цієї роботи та говорили про те, що побачили на практиці: де діалог справді може допомогти громаді, де проходять його межі та чому робота з пам’яттю — це значно більше, ніж розмова про майбутній меморіал.
Для ІМіП ця робота почалася не з нуля. Ще у 2015–2016 роках команда працювала з громадами, де виникали складні питання навколо пам’ятання загиблих військових: як громада хоче їх пам’ятати, чого потребують родини, яким має бути гідне вшанування. Після повномасштабного вторгнення ми поступово почали більше працювати з пам’яттю цивільних жертв війни.
Після трагедії люди часто самі починають створювати пам’ять: несуть квіти, свічки, дитячі іграшки, залишають речі на місці загибелі. Це природна потреба — висловити співчуття, підтримати одне одного, показати, що людина і те, що з нею сталося, не залишилися непоміченими.
Але коли постає питання, що має бути далі, єдиної відповіді може не бути. Для одних важливо, щоб з’явилися імена загиблих. Інші хочуть висадити дерева. Хтось прагне залишити місце трагедії недоторканим, а для когось важливо створити там щось нове.
Як говорила під час презентації Альона Горова, співавторка методології:
«Дуже важливо розуміти, які очікування є у людей, чого вони прагнуть, чого вони, власне, хочуть».
Саме тут потрібен діалог — щоб побачити різні очікування й позиції та дати простір різним голосам.
Одне з непростих питань, яке супроводжувало цю роботу: чи варто взагалі говорити про пам’ятання зараз? Війна триває, громади мають безліч нагальних проблем, тому може здаватися, що до цієї розмови варто повернутися пізніше.
«Пам’ятання — це те, що так чи інакше все одно відбувається. Це стихійно, інтуїтивно відбувається».
Пам’ять не почне формуватися в якийсь визначений день у майбутньому. Вона формується вже зараз — у тому, як люди говорять про трагедію, які історії розповідають і що передають далі. З часом губляться деталі та свідчення. Тому важливо створювати умови, в яких робота з пам’яттю може підтримувати людей і зв’язки всередині громади.
У межах проєкту ми працювали з чотирма громадами в Чернігівській, Сумській, Полтавській та Дніпропетровській областях. Це були різні місця, різний досвід війни й різні трагедії.
Цей досвід ще раз показав: не існує універсального сценарію пам’ятання, який можна принести в громаду і просто реалізувати. Методологія має адаптуватися до конкретної громади, людей та їхнього запиту. Саме діалог створює простір, у якому відповіді можуть поступово з’явитися.
Водночас важливо розуміти межі такого формату. Діалог — не терапія, хоча робота має бути травмочутливою. Це не примирення і не прощення. І це не зустріч, після якої громада обов’язково має вийти з готовим рішенням щодо меморіалу.
Альона описує його так:
«Діалог — це швидше про розуміння себе, розуміння того, що для мене був цей досвід, як я з нього можу вийти, на які ресурси я можу спертися і як я відчуваю, що про цей досвід треба пам’ятати і його визнавати».
Мабуть, один із найважливіших висновків проєкту — робота з пам’яттю стосується не тільки минулого. Вона впливає на те, як ми живемо разом уже зараз.
Коли громада має можливість говорити про складний досвід, чути різні позиції та шукати точки дотику, поступово формується те, що Альона називає common ground — спільним ґрунтом.
«Активне формування пам’яті — це один із тих недооцінених, але направду неймовірно потужних інструментів […] формування міцної бази, common ground — спільного ґрунту».
Це не означає, що після однієї розмови всі погодяться між собою. Але сам процес може допомагати будувати зв’язки й довіру між людьми.
«Це про формування хороших стосунків довіри на рівні наших громад. І це про формування стійкості, про забезпечення і уможливлення стійкості нас, наших громад у цей період».
Пам’ять створюється разом із тими, хто пережив втрату. І тоді вона може бути не лише способом зберегти історію, а й способом визнати досвід людей, підтримати громаду та створити спільний ґрунт для того, як ми житимемо далі.
Подивитися запис презентації результатів проєкту
Переглянути презентацію «Пам’ять, створена разом»
У межах проєкту команда також підготувала «Методологію діалогових сесій з пам’яті цивільних жертв війни» та «Практики меморіалізації цивільних жертв: Діалогові підходи».
Проєкт «Гідність і пам’ять: визнання цивільних жертв війни» реалізує ГО «Інститут миру і порозуміння» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
