Що означає працювати заради миру в країні, де триває війна? Чи можна відновлювати довіру, коли люди переживають втрати, виснаження й напругу? І яку роль у цьому відіграють школи, громади та наша здатність чути одне одного?
21 вересня, у День миру, ми запитали нашу команду, яку роботу заради миру можемо робити вже сьогодні та що про мир вони зрозуміли завдяки власному професійному досвіду.
У відповідях — про школи, де діти вчаться вирішувати конфлікти без насильства; громади, які шукають способи зберігати зв’язки попри розбіжності; пам’ять про цивільних жертв війни та довіру, яку неможливо відновити за одну зустріч.
Це три різні погляди на роботу заради миру, які допомагають побачити, чому вона важлива вже зараз.
«Ми не можемо відкласти відновлення довіри на потім»
Ольга Парцерняк – медіаторка, фасилітаторка діалогів, тренерка, менторка та координаторка проєкту «Мирна школа».
Школа – одне з місць, де діти щодня вчаться не лише математики чи мови, а й взаємодії з іншими людьми. Як реагувати на конфлікт? Що робити, коли емоції беруть гору? Як підтримувати одне одного?
Для Ольги Парцерняк робота заради миру починається саме тут – зі створення безпечного освітнього середовища.
Сьогодні і протягом багатьох років моє покликання – це розбудова безпечного освітнього простору через Модель «Мирна школа». Для мене особливо важливо працювати зі шкільними спільнотами, бо школами твориться майбутнє. Щодня учні, вчителі, батьки проживають стреси, відчувають напругу, що неминуче проявляється в конфліктах та емоційному виснаженні.
Ми не можемо відкласти відновлення довіри чи навчання ненасильницькому спілкуванню «на потім». Впроваджуючи шкільну медіацію, відновні практики та діалог уже зараз, ми даємо дітям та освітянам опору, навчаємо їх розуміти власні емоції, вирішувати суперечки конструктивно, підтримувати одне одного та надавати допомогу. Це база нашої майбутньої згуртованості.
Робота зі школами вплинула й на те, як Ольга розуміє саму природу миру та конфліктів
Мир – це не відсутність конфліктів, а спроможність їх проживати.
Працюючи в команді «Інститут миру і порозуміння» з різними людьми, зі школами, громадами, я переконалася: мир – це не статична тиша і не відсутність суперечностей. Мир – це жива здатність чути одне одного особливо тоді, коли болить, і шукати спільні точки дотику через діалог. Важливо, щоб конфлікт не руйнував стосунки, а ставав точкою зростання й порозуміння.
Справжній мир у суспільстві починається з нашої щоденної готовності залишатися в діалозі.
«Довіра – це не подія, а кумулятивний процес»
Альона Горова – фасилітаторка і медіаторка із міжнародним досвідом, експертка з організаційного розвитку, голова правління «Інститут миру і порозуміння».
Якщо школа є місцем, де формуються навички взаємодії, то громада – простором, де ці навички щодня проходять перевірку.
Люди можуть мати різні погляди, досвід війни та уявлення про майбутнє. Водночас їм потрібно жити поруч, приймати рішення й знаходити способи взаємодіяти.
Альона Горова звертає увагу на два напрями роботи, які вважає особливо важливими сьогодні: профілактику поляризації у школах та роботу з пам’яттю про цивільних жертв війни.
Я назвала б роботу зі школами – профілактику поляризації та зміцнення соціальних зв’язків через Модель «Мирна школа» (затверджена МОН, накази №1368/2019 та №1177/2022), де підлітків готують бути миротворцями для однолітків у шкільній службі порозуміння (ШСП). Паралельно ми розробляємо курс з управління полярностями для освітян, бо поляризація в школі – це майже завжди відображення поляризації в дорослому середовищі навколо неї.
Ще один напрям – робота з пам’яттю про цивільних жертв війни. У діалогових сесіях з громадами ми бачимо: без визнання втрати неможливий жоден інший процес – ні відновлення довіри, ні згуртованість; пам’ять, яку не опрацьовано, не зникає, а трансформується в недовіру й розколи всередині громади. Наше завдання – не підштовхувати до примирення чи прощення, а створювати простір, у якому громада може прожити горе колективно, і саме така структурована робота з пам’яттю стає ресурсом для згуртованості вже зараз, синхронно з війною.
У цій роботі немає швидких рішень. Один діалог може стати важливим початком, але для відновлення довіри потрібні час і послідовність.
За понад двадцять років роботи у відновному правосудді й медіації Альона сформувала висновок, який визначає її підхід і сьогодні:
За понад двадцять років у відновному правосудді й медіації, я дійшла висновку: довіра – це не подія, а кумулятивний процес. Вона не відновлюється через один вдалий діалог чи офіційний жест примирення – вона накопичується через послідовність малих, послідовних дій, у яких сторона відчуває, що її почули й врахували, а не просто вислухали формально.
Це розуміння визначає мій підхід і зараз, у контексті війни: конфліктна трансформація вимірюється не масштабом окремої інтервенції, а її повторюваністю та якістю присутності фасилітатора. Саме тому я вважаю, що інституційна пам’ять про такі мікропроцеси – те, що робить організацію здатною відновлювати довіру в громадах системно, а не ситуативно.
«Мир – це культура того, як саме ми проходимо крізь ці конфлікти й чи зберігаємо людяність на цьому шляху»
Світлана Тарасова – експертка ГО «Інститут миру і порозуміння».
Війна впливає не лише на життя окремих людей, а й на стосунки між ними. Різний досвід, втрати, виснаження та напруга можуть ускладнювати навіть звичне спілкування.
Як зберігати зв’язки між людьми, коли розбіжностей стає дедалі більше?
Для Світлани Тарасової відповідь пов’язана зі здатністю залишатися разом у складних процесах і створювати простір, де люди можуть зустрітися зі своїми відмінностями.
Сьогодні, мабуть, найважливіше – зберегти зв’язки між людьми, які, на превеликий жаль, тріщать від напруги й різних болей. Мир зараз може триматися лише на нашій спроможності бути разом у складних процесах: чи то діалоги про пам’ять, чи робота з конфліктами в громадах, чи розмови у школах. Важливо створювати місця, де люди можуть безпечно видихнути, зустрітися зі своїми відмінностями й не розпастися на ворогуючі табори. Це щоденна, часом незатишна, але принципова праця – тримати спільне поле довіри, поки триває війна.
Але як бути разом, коли ми не погоджуємося одне з одним? І чи обов’язково порозуміння означає, що всі мають думати однаково?
Світлана ділиться тим, чого її навчила робота з людьми:
Робота з людьми навчила мене, що мир – це не тиша, де всі з усім згодні, і не відсутність конфліктів. Мир – це культура того, як саме ми проходимо крізь ці конфлікти й чи зберігаємо людяність на цьому шляху. Справжня стійкість виникає не тоді, коли ми вдаємо, ніби болю чи розбіжностей немає, а коли вчимося витримувати чужий досвід, слухати без знецінення й шукати точки опори там, де, здавалося б, усе руйнується.
Мир – це також те, що ми робимо сьогодні
У відповідях команди ГО «Інститут миру і порозуміння» немає універсального рецепта миру. Натомість є досвід, який показує, наскільки важливими залишаються наші щоденні дії.
Навчити дитину вирішувати конфлікти без насильства. Створити простір, де люди можуть говорити про втрати. Допомогти громаді почути різні голоси. Не обмежуватися одним діалогом, а послідовно працювати над відновленням довіри.
Це різні напрями роботи, але всі вони пов’язані зі здатністю людей зберігати зв’язки, чути одне одного та діяти разом.
Поки Україна продовжує боротьбу за справедливий мир, ця робота залишається важливою частиною нашого сьогодення – і основою майбутнього, яке ми прагнемо будувати разом.
