Дар’я Бєлінська повернулася з Чилі з цінним досвідом, який може стати корисним у роботі з пам’яттю та правосуддям в Україні. Чилійський підхід до підтримки жертв та збереження історичних свідчень надихає і показує, як подолати суспільну байдужість та відновити справедливість.
Нижче дізнайтеся більше про те, як ці уроки можуть допомогти Україні на шляху до правди у роздумах нашої Дар’ї.
Пам’ять як суспільний обов’язок: Уроки Чилі для України на шляху до справедливості
Одним із ключових уроків пам’яттєвої роботи в Чилі є важливість публічного обговорення та вирішення конфліктних наративів. Коли суперечливі спогади залишаються невирішеними, вони заважають розробці політик, спрямованих на запобігання деморалізації, і створюють прогалини в зусиллях зі збереження пам’яті. В Україні, де контекст окупації та співпраці може викликати складні та болючі спогади, нехтування цими наративами може призвести до розчарування та почуття виключення серед постраждалих, залишаючи емоційну порожнечу, яка потребує визнання.
Досліджуючи підхід Чилі, особливо в його вдумливій інтеграції пам’ятних місць, колективної відповідальності та трансформаційного осмислення, ми бачимо модель того, як пам’яттєва робота може допомогти в розв’язанні конфліктних спогадів, сприяти відновленню та будувати стійкість між поколіннями.
Згідно з «Фундаментальними принципами державної політики щодо місць пам’яті» МЕРКОСУР Інституту державної політики в галузі прав людини, місця пам’яті — це місця, пов’язані з серйозними порушеннями прав людини — там, де вони відбувалися, де їм чинили опір або де вони стали символічним нагадуванням для жертв і громад. Ці місця мають допомогти суспільству відновитися, переосмислити та передати травми минулого молодшим поколінням, які не переживали цих подій. Вони слугують не лише історичними архівами, а й точками для роздумів, допомагаючи людям осмислити й зрозуміти ці події через колективний наратив.
Проте простого «збереження» місць пам’яті, як консервування їжі, недостатньо. Натомість мета полягає в активному залученні до цих просторів, сприяючи рефлексії та трансформації. На мою думку, викликати страх або надмірне співчуття недостатньо для того, щоб запобігти майбутнім порушенням, і це не обов’язково служить на користь жертвам та їхнім родинам у довгостроковій перспективі.
В Україні, через обмеженість часу, ресурсів чи досвіду, часто поспіхом шукають швидкі рішення — прагнучи швидко розглянути болючі спогади та перейти до наступної трагічної події. Попри те, що звітування про «вирішеність» цих просторових проблем може надати тимчасове полегшення, воно ризикує упустити глибше значення пам’яттєвої роботи: створення тривкої, значущої основи, яка буде резонувати між поколіннями. Справжня меморіалізація вимагає більше, ніж контрольний список; вона потребує вдумливого підходу, щоб ці місця сприяли глибшому розумінню та запобігали майбутнім трагедіям.
У Віллі Грімальді в Чилі мене вразило, наскільки ретельно цей простір спроєктовано, щоб сприяти роздумам серед відвідувачів, ідея відновлення пронизує кожен його елемент. Вілла, разом із спільнотою тих, хто вижив, і їхніми родинами, залишається відкритою для публічного діалогу, навіть із тими, хто має суперечливі наративи. За словами представників цього місця, спільнота не нав’язує єдиного погляду; натомість вони прагнуть поділитися особистими історіями, допомагаючи будувати комплексний наратив про події, що сталися в Чилі під час диктатури, залишаючи простір для різноманітних досвідів у всій їхній складності.
Це місце є потужним прикладом значущої участі тих, хто вижив, у пам’яттєвій роботі. Воно також демонструє креативність адміністраторів, які знайшли способи вшанувати пам’ять тих, хто вже не може розповісти свою історію. Деякі елементи Вілли були відновлені, щоб нагадати відвідувачам про злочини, скоєні там, наприклад, камеру тортур і єдину камеру ув’язнення (більшість місця було зруйновано чиновниками, які намагалися знищити докази злочинів). Однак більша частина Вілли присвячена вшануванню особистих історій жертв і відображенню ширших порушень прав людини за часів режиму Піночета. У центрі комплексу — фонтан, де кілька потоків зливаються в один, символізуючи єдність у пам’яті.
В Україні безліч громад (громад) постраждали від вторгнення. Деякі, як Бахмут і Волноваха, були повністю знищені, а інші зазнали окупації, мали місця для тортур, масові поховання та інші символічні рани, завдані російською агресією. Тут колективна відповідальність стає надзвичайно важливою. Цілі громади є жертвами і вижили, а це означає залучення членів громади до обговорень про те, як вони хочуть увічнити свій досвід і продовжувати обробляти ці спогади. Дозволяючи членам громади контролювати своє відновлення — самостійно вирішувати, як запам’ятати ці події — ми створюємо місток, який може допомогти молодшим поколінням відчути зв’язок із пам’яттю старших. Спільне володіння пам’яттю допомагає протидіяти почуттям виключеності та боротися з суспільною байдужістю, що, своєю чергою, веде до більш стійкої та значущої форми вшанування пам’яті.
Як практик відновного правосуддя, я також визнаю цінність колективної відповідальності, яка надає жертвам право вирішувати, яку форму компенсації вважати прийнятною для завданої шкоди. Цей принцип поширюється не лише на визначення того, що потрібно зробити для виправлення шкоди, але й на право жертв вибирати, як вшанувати пам’ять про кривду. Ця паралель підкреслює важливість принципу власності в пам’яттєвій роботі та в перехідному правосудді загалом.
Я повністю підтримую ідею, що пам’ять — це суспільний обов’язок, як сказав один із наших чилійських господарів. Однак ми ніколи не повинні забувати про важливість особистих історій і людського досвіду за масовими порушеннями прав людини. Кожна індивідуальна історія закликає до співпереживання та нагадує про нашу спільну відповідальність, щоб подібне більше ніколи не повторилося. Таким чином, пам’яттєва робота не лише вшановує минуле, але й активно сприяє побудові безпечнішого та справедливішого майбутнього.