10 березня 2026 року в Кременчуцькій міській громаді відбулася діалогова сесія на тему «Що ми можемо робити у Кременчуці для пам’ятання». У зустрічі взяли участь 20 людей – представники влади, бізнесу, освіти, культури та громадського сектору, а також знайомі та рідні постраждалих внаслідок ракетного удару по торговельному центру «Амстор».
Ця зустріч була присвячена розмові про те, як у громаді можна пам’ятати цивільних жертв війни і які підходи до цього можуть бути.
Тема діалогу безпосередньо пов’язана з подіями 27 червня 2022 року, коли російська ракета влучила у торговельний центр «Амстор» у Кременчуці. Унаслідок ракетного обстрілу загинули 22 людини, понад сто отримали поранення. Це найбільша цивільна трагедія на Полтавщині за кількістю жертв від початку повномасштабної війни. Водночас місце трагедії досі залишається непозначеним.
Саме ця ситуація створила в громаді живий і незадоволений запит на розмову про пам’ятання. Через це Кременчук став одним із пілотних майданчиків проєкту.
Під час зустрічі учасники працювали в групах і обговорювали різні можливі підходи до пам’ятання. Однак важливим стало не лише обговорення конкретних рішень, а й сам процес діалогу – можливість для різних людей зібратися разом і говорити про складну тему.
Учасники діалогу представляли різні середовища – громадський сектор, культурні інституції, бізнес і місцеву владу. Такий склад дозволив обговорювати тему пам’ятання з різних точок зору і побачити, як вона пов’язана не лише з вшануванням пам’яті, а й з культурною політикою міста, роботою інституцій та участю громади.
Під час розмови звучали різні думки про те, якими можуть бути форми пам’ятання.
«Один з варіантів – це продовжити справу цієї людини, щоб вона жила і у такий спосіб пам’ятати».
— Артем
«У нас сквер пам’яті опинився у зовсім іншому куточку міста, ніж там, де ця трагедія сталася. На місці трагедії обов’язково повинно бути посилання на те, що тут сталося».
— Анна
«Не класичний пам’ятник, не радянщина, не треба ставити пам’ятник невідомому солдату, а щось таке, щоб воно приваблювало. Чим більше будуть ходити туди люди, тим більше будуть про це пам’ятати».
— Надія
«Чомусь історію вчать за датами. А насправді важливі люди, які її творять. І нам важливо пам’ятати саме їх».
— Анатолій
Під час обговорення кілька думок повторювалися від різних учасників.
Однією з них була відмова від радянської моделі пам’ятників. Учасники неодноразово говорили про те, що пам’ятання не повинно відтворювати радянські монументальні практики і має шукати сучасні форми, які будуть органічно існувати у міському просторі.
Ще одна важлива тема – участь молоді. Учасники наголошували, що пам’ять має передаватися далі і не залишатися лише в межах одного покоління.
Окремо звучала думка, що пам’ять не зводиться лише до скорботи. Цю ідею вперше озвучила мама загиблої дівчини, а згодом її повторили й інші учасники:
— «пам’ять – це не про плач, а про життя»
— «хочеться згадувати людей по-доброму, по-світлому».
Під час розмови також наголошувалося на необхідності комунікації з родинами загиблих перед ухваленням будь-яких рішень щодо форм пам’ятання.
У кількох групах незалежно одна від одної з’явилася ідея дерева як символу пам’яті. Учасники говорили про дерево як про живий символ життя.
Під час діалогу також з’явилася думка про зв’язок як протилежність війні. У різних формулюваннях учасники говорили про те, що війна руйнує зв’язки між людьми, а пам’ятання може допомагати їх відновлювати.
Під час роботи в групах учасники запропонували різні ідеї для пам’ятання трагедії «Амстору». Серед них– робота з родинами загиблих, збір інформації про людей, створення книги пам’яті, документування історій, музейні та мистецькі формати, а також різні просторові й ритуальні форми пам’ятання.
Водночас учасники відзначали, що важливим результатом зустрічі стала сама можливість такої розмови. Діалог створив простір, у якому різні люди змогли говорити про складну тему, ділитися своїм досвідом і шукати спільні підходи до пам’ятання.
«Цінність співпраці комунального і громадських секторів… цей камінець як форма заземлення і нагадування про те, що співпраця важлива».
— Надія
«Дякую вам за те, що ви прийшли, за те, що ви говорили. Дякую вам, що ви мене вислухали».
— Раїса
Для громади такі зустрічі стають можливістю формувати спільне бачення того, як говорити про цивільні втрати війни і як пам’ятати людей, які загинули.
Проєкт «Гідність і памʼять: визнання цивільних жертв війни» реалізується ГО «Інститут миру і порозуміння» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Зміст публікацій не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
